Спав (після дексалгіну) і мабуть уві сні мені прийшло пояснення, чому Дм. не повідомив Н.М. про те, що у мене рак. Все я шукаю пояснень словам, діям, або не-діям людей.
Встав, грів суп і все вдруг стало зрозумілим, немов би ото недостатній пазл знайшовся тай ліг на свої місце…
Бо з серцем у неї пор’ядок. І з артеріальним тиском – нормально. Здорова. Не лірик вона, скоріш прагматик… Від Станіслава чув про остеохондроз, але це не та хвороба-причина, щоб ховати смертельну хворобу у першого її чоловіка, котрого з нею, як не крути, пов’язує син.
А причина - це те, що оця моя хвороба є КЛЮЧОМ до порозуміння мого рішення уїзжати з Дн., - місця суцільно канцерогенного.
– ЕВАКУЮВАТИСЯ!!! ТІКАТИ!!!
Я, мій батько, сусід – оце три людини, котрі жилу у одному домі, на відстані 6…8 метрів один від одного. – Рак. - А зазирнути за огорожі сусідніх домів, інших сусідів!!!
Без цього Ключа моє рішення є блаж, паранойя, каприз незрозумілий.
Ото ж вони сховали причину мого рішення про евакуацію.
І вийшло, що я поганий!
А Дм. є страждалець, жертва моєї дурі… "Передінфарктний стан"… "Передінсультний стан" - від переживань.
Коли ота Чорна Шмара кидала мені у лице звинувачення, що син ось-ось сконає від психологічної травми, якщо чесно сказати, мені було смішно…
Але зараз я ще більше зрозумів їхні аргументи, їхній сценарій, підоснову їхньої брехливої легенди.
Без діагнозу РАК - батько є самодур, а вони є страждальці. Без діагнозу, всім їхнім знайомим, друзям можна сказати, що син відвернувся-кинув батька, бо той є поганою людиною. Недостойною…
З діагнозом РАК – батько правий. А Дм. є підкаблучник, ганчірка для підлоги. Слабак. Та ще кинув смертельно хворого батька, безпомічного напризволяще…
Ось чому і сховали вони мій діагноз від Н.М. (і всіх її родичів).
Він і зараз, майже через три роки після діагнозу мого, у віці сорока років все «страждає», ніяк не стане Чоловіком… - Баба серед бабів…
