Дм. Привіз Домову Книгу.
Виписав свою красавіцу.
Я з дідом Юрою сидів на терасі. Бетонні роботи (мої учорашні) Дм., зрозуміло ж побачив. Двір; - моя частина двору; - зелені дерева, травичка викошена, квіточки посаджені ростуть; чистий, доглянутий більш менш – побачив він…
Приємно мені, що побачив мене він не в ліжку, хворого…
Але ж і побачив він, що йому тут місця вже немає.
Штампом «ЗНЯТО З РЕЄСТРАЦІЇ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ» завершив він ВИХІД свій з Камчатської. А далі вже немає і причини сюди, на Камчатську йому прийти-зайти.
Щось він промимрив тихенько, протягуючи мені пакет – «дамавая кніга, - пасматрі…», але я кивнувши – Добре; поклав пакет на лаву; - не розгортаючи, не переконуючись в тім, що таки ДА, що виписав він її… Здається мені, що він готовився до цієї події, хотів вкласти якийсь сарказм, познущатися… Але «п’єска» не вийшла.
І не піднявся, не встав, руку не простягнув, не поздоровався, і не запропонував сісти йому в той час як я (і дід Юра) сиділи… І не запитав – як справи. Немов би співробітник-підлеглий приніс мені документ якийсь. Я кивнув йому – дякую і він пішов.
Погано, безрадісно мабуть йому на виході з «Землі Обітованої», але ж він сам зробив вибір свій…
То ж його базікання, про відвідини могилок діда, баби - десь з середини квітня, десь після православної Пасхи – базікання безвідповідальні, навіяні розмовами інших, про інші могилки, інших людей-знайомих; бо так і не провідав він могилки ті - завершилися за три місяці ІСХОДОМ - ВИХОДОМ. Завершилось багаторічне забуття, віддалення сина від батька, онука від діда з бабою, Болілого Дмитра – від рідних своїх; від роду племені свого; від крові своєї; від Болілих, від Коханових. Завершено ВИХІД сина зрадника, внука зрадника.
Всі плани-мрії його, ще підліткові, ще юнацькі про «Родове Гніздо», але ж, – ОБХОДЯЧИ-МИНАЮЧИ-ЗНЕВАЖАЮЧИ батька свого, дідів, бабів, прадідів, прабабів своїх… - остаточно, доконечно зруйновано, до-руйновано.
Не вийшло отримати «Родове Гніздо». Зневажаючи рід свій, чи можна мати – отримати оте «Родове Гніздо»?
Виходить, що НІ, - неможна…
А жінка його, А.І. будує СВОЄ родове гніздо.
Чи зможе він бути щасливим живучі у не своєму Гнізді?
…
Завтра 19.07.2012 буде Новий Місяць…
05.08.2012
Спека. Учора було 40 градусів, сьогодні, схоже трішки менше.
Церква. Туди пішки – пр. Пушкіна - парк Глоби, бо був час – встигав на літургію.
В церкви прохолодніше
. Відчув протяг з нових вікон, - був спітнілий – пересів.
Літургія. Мій улюблений святий отець.
Назад, додому – пішки повз наскрізь сов'єтський парк Лазаря Глоби. З пам’ятником партизанському Федорову - аж подвійному Герою СССР. З три-ліком-барельєфом на русскам театрі Горького - «Здєсь в годи гражданской войни і строітельства соціалізма виступалі відниє дєятєлі коммуністіческой партії советского союза
… Орджонікідзе - 04 января 1918 года
…. І. Калінін - 31 мая 1920 і 28 февраля 1934 года
К.Є. Ворошилов – 12 декабря 1920 года»
Не козаку Лазарю Глобі, котрий розбив цей сад в степу … років тому, а червоному партизану, котрий і не бував у місті. І окупантам української землі. - Це Гнітить, бо несправедливо, не по правді, по брехні.
Спека. Спітнілий. Але бодрячком… - Додому.
А вдома нові власники сусідньої квартири – о, скільки їх!? – кагалом щось міркують про кількість цегли, мішків з цементом, шифер…
Третя година дня. Щось поганенько. Приліг. Поміряв температуру – 37,2. Днів вже дванадцять ніяк не виберусь з цієї застуди. Постійна слабкість. Спав би і спав…
Серед сну чую далеко десь – гремить. Гроза. І тиха радість – дощ буде. Поллє спраглу засушену землю… Одним оком глянув в бік вікна – небо затягнуло, потемніло… - Добре.
Сон: - На роботі. А проробив я більше ніж 20 років у «п/я» – почавши з простого проектувальника-архітектора і до головного спеціаліста дійшовши, і це при тому, що в партію не просився, і керівництву ніде нічого не лизав. І от на роботі – через якусь помилку мої, а можливо і не мою; найвище керівництво проектного інституту знімає мене з моєї посади і назначає на більш нижчу… Хто не керував людьми, хто не знає, що таке приймати рішення, приймати рішення постійно з ранку до ночі, часто вже і не на роботі будучі, а і вже ввечері, вдома; жити в цій напрузі… той мене не зрозуміє. А це нелегка робота – приймати рішення. – Не монетку кидати, а приймати відповідальні рішення. Швидко. Дуже швидко. Ризикувати. Часто не маючи достатньо інформації… Це – напруження.
Таких фахівців завжди поважають. – Такі ж самі фахівці і поважають. Керівництво – не завжди, бо воно всяке буває…
Також не всі беруться приймати рішення. Можна і промовчати, можна і послати вирішувати нагору…
То ж дуже прикро мені було. Дуже. Гірко. І йшов я по інституту, здоровкалися зі мною багато хто, бо знали добре мене. А я був пригнічений. – Отакий мій стан у цьому сні. - Скривджено мене. Ображено. Несправедливо. - Це Гнітить, бо несправедливо, не по правді.
І прокинувся від сну. Бо задихаюся. Ніс, всі шланги до легенів – забито.
Гремить. Одним оком у вікно - немає дощу. І грім – довгий такий, від Сурско-Литовського - до ж/м Західний і назад; – до Краснопілля.
А учора, повертаючись з цвинтаря від мами, зустрів Лєну Сухову. Колишню співробітницю. Знайшов хвилинку, знайшов і добрі слова, та не знайшла вона… - Це Гнітить, бо не по правді. Бо це саме я маю право пройти повз неї і не помітити склочну, скандальну пустушку підлеглу співробітницю. Базіку.
А учора нові сусіди, зі своїми планами ремонту-реконструкцією, нагрузили і мене питаннячками… А питаннячка ці мусить вирішувати мій син, бо це його кинуте-закинуте будівництво будинку, межує з сусідським сараєм-гаражом. – Не я. Але юридично, - я. Це Гнітить, бо несправедливо, бо не мій це тягар. І ще – відчування слабкості своєї на фоні їхньої активності. Вже…
Давно примітив. Багато років вже – коли поллю я сад, травичку, то назавтра піде дощ. Учора поїхав на цвинтар до мами полити калинку. Маленький саджанець. Багато років саджаю калину – і мамі, і батькові біля могилок, а вони не приймаються. Влітку гинуть. В цьому році вирішив перемогти– їздити частіше, що б поливати врятувати. Але за два тижні без поливу – засохла калина у мами на могилі. У батька засохла ще раніше.
Корінець, - бачу, що можливо ще живий… Але все ж - невдача. Бо не росте саджанець. Чи оживе? Це Гнітить, бо не радісне це.
Літургія. Сьогодні - мій улюблений святий отець. Проповідь побудована на Евангелії від Івана - Глава 6.23…27. ХЛІБ ЖИТТЯ.
«…А тим часом із Тіверіяди припливли човни інші близько до місця того, де вони їли хліб, як Господь учинив був подяку.
Отож, як побачили люди, що Ісуса та учнів Його там нема, то в човни посідали самі й прибули до Капернауму, і шукали Ісуса.
І, на тім боці моря знайшовши Його, сказали Йому: Коли Ти прибув сюди, Учителю?
Відповів їм Ісус і сказав: Поправді, поправді кажу вам: Мене не тому ви шукаєте, що бачили чуда, а що їли з хлібів і наситились.
Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець.»
Проповідь побудована на поясненні бажань людини мати «хліб» матеріальний, а не духовний, на бажанні «ковбаси» а не любови.
І слухаючи святого отця, згадав я сина свого… Це теж Гнітить, бо виходить, що немає у нього Любови. Якщо спростити багаторічний біль мій, багаторічні роздуми, обіди - є і було завжди у сина бажання Мати, бажання Успадкувати від рідних, від дідів-бабів-прадідів… , на могилах чиїх він не буває. Ніколи. Доречі, в його телефоні мій номер був записаний не як «батько», а як «Камчатская».
Калина засохла, Лєна Сухова, відниє дєятєлі, Федоров, сусіди з питаннями, на роботі не цінують, сон-задишка, син-зрадник… - якась довга ковбаса-потяг поганого, негативного, безрадісного, гнітючого…
Вирішення проблеми на роботі – потрібно було миттєво написати заяву про переведення мене на просту посаду. Просто – інженера. Гарне рішення!!! Бо замінити ніким. А рішення приймати потрібно постійно. Інакше все зупиниться…
Лєна Сухова, - ну, наступного разу не зупинюсь…
Пам’ятник совєтському партизану Федорову – треба вірити, що «ще не вмерла…». Пошана всіляким окупантам – Орджонікідзам, Калініним, Ворошиловим, Дзержинським… – тут - або будуть вони колись демонтовані-прибрані з очей, або ця частина України піде під Росію. Можливо і гарне рішення – Хай їде!!! І не тягне баластом в учора - на дно…
Сусіди, з їхніми питаннями, ну – якось вирішимо…
Дощ все ж таки пішов. І полив і мамину могилку, і батькову…
Син, ну тут потрібно спростити бачення-розуміння проблеми, - до примітивної простоти… І прийняти рішення.
Треба жити. Треба бути сильним. Треба…
Буду.
Ірена Карпа / Індійське абетище
У вигляді цитат. Люблю я Карпу.
...Дуже смішно, сидячи на велетенському валуні понад Ґанґом у Гімалаях думати про київські понти. Про всі ці пики псевдобагєми, що і не міняються вже, здається, сотні тисяч років. Про хамів на ланосах і їхніх духовних братів на чорних (обов'язково!!! Ну або металік - па-маладьожнаму тіпа) джипах, що являють собою істинну картину міста. Які там Кий, Щек і Хорив?!...
...Індія - штука містична. Можна жерти дал-маха-ні (така південноіндійська страва із сочевиці в соусі і спеціях), хрумтіти пападом і не думати, що життя — гівно...
...От якщо є раї на землі, то є й пекла. І це не тільки Москва для інтелігентного провінціала без родичів у центрі. Це ще й Делі. Місто-сморід, місто-вереск, місто-лещата й кайдани на ваш мозок, місто-видиме повітря. Якщо ви в Індії вперше, не дай вам Боже лишитися тут довше, ніж на день...
...Єрківці - вони теж непоганий такий пункт для даун-шифтингу. Себто для проживання людей, що втомилися від вавилонської суєти, злих і нещасних столичних хамів у метро й машинах, кар'єрних падлян і перспективи дастічь большева. Єрківці - така ж дупа світу, як і Рішікеш, нічим не гірші. Бо живете собі в Єрківцях інкогніто, ловите рибку в ставочку, викопаному власними ж руками, і на ровері їздите в ліс...
...Тьолочки-підлітки, смагляві білозубі красуні, що вмить поставали би в нас лицями музичних каналів-поп-відкриттями-секс-символами-жінками олігархів...
...Кольори - рай дітей і шизофреніків...
...Дуже добра кухня в Мумбаї - можна запросто виживати на вегетаріанстві, настільки вдало і яскраво «рятуються» спеціями овочі, сочевиця, сир... А ще купа часнику там...
...Винуваті туристи з братньої республіки Росії. «Ета мне нє нравіцца, здєсь очєнь остра, убєрітє ета гамно, єсть нармальная єда у вас, кто-та гаваріт па-рускі?!!» - ну яка національна кухня стерпить таку наругу? Стало прісним, жирним, теплим...
...познайомилися з російським-даун-шифтером Дімою (здає квартиру в гидотній Москві, живе в прекрасному Рішікеші), а він уже познайомив нас із російським же йогом Сашею...
«Post-Поступ» http://www.postpostup.ua/
Йом Ха-Зикарон, День памяти
День памяти павших в войнах Израиля и жертв террора - израильский государственный день траура.
День памяти отмечается 4 ияра по еврейскому календарю. За ним всегда следует День независимости Израиля, который празднуется 5 ияра.
День памяти пришелся на 25 апреля 2012 года (среда).
День независимости Израиля праздновался 26 апреля 2012 года (четверг).
***
В філармонії 25 квітня відбувся концерт «Ко Дню Нєзавісімості Ізраіля»
Вибухи у Дніпропетровську почались десь об 11-й годині 27 квітня 2012 року (п’ятниця).
Про НАЦІОНАЛЬНИЙ телеканал
Олег Філімонов з отими самими(?) брільліянтамі… (фото з IN)
1й національний tv – 2012-05-28. «Смєшноє. Єще смєшнєє». Олєг Філімонов. Жид. Характерний. З Одеси. «Відомий Шоумен». Ведучий оцієї гуморної передачі на НАЦІОНАЛЬНОМУ телеканалі…
Анекдоти (дурнуваті…, примітивні, не гуморні). -Ха-ха-ха… - поза кадром, щоб дєбілуватий телеглядач знав коли можна вже сміятися.
Відєо (дурнувате…, примітивне, не гуморне). -Ха-ха-ха… - поза кадром, щоб дєбілуватий телеглядач знав коли можна вже сміятися.
І от, серед інших, анекдот про О.Тягнибока:
«мітінг, О. Тягнібок расказиваєт пра сваю мєчту – собрать-об’єдініть всю-всю Украіну… (якось так). І тут всє прісутствующіє, на всякій случай, все кольца, сєрьожкі, брільліянти спряталі в кармани…» -Ха-ха-ха…
Дивно! Немов би гумор, немов би…
Але ж хіба О. Тягнибок відомий тим, що зривав оті «сєрьожкі» з вух, чи відривав їх разом з вухами дьєвчьонок???
ВИСНОВКИ: Якщо є такий прецедент, і не тільки оцей – згадаємо «95-й квартал; - те ж саме ‘шановне’ жидівство; ТО ХТО НАМ заважає вголос розповідати такі ж анекдоти, аналогічні… тільки про НИХ. Про жидів.
Бо сюжет отого анекдоту «про Тягнибока» - не є характерним Тягнибоку, і не є характерним для українців взагалі. Але використати інше ім’я, ну, наприклад, діючого Президента України, або Міністра освіти та науки, - то бздо...
А згадайте, як толерантно-демократичного В.Ю. топтали оці гумористи – бо його було «нє бздо»?
Тож не треба нам, українцям, боятися їхніх звинувачень у розпалюванні, звинувачень у фашизмі, звинувачень у нетерпимості, звинувачень у ксенофобії… - Бо це ж вони перші почали…
І на самий кінець, трішки Ліни Костенко:
«У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, бо переживає велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, а він десь загубив у собі відпорність.»
ВОНА ПРАЦЮЄ
Українська Правда і ще "5-tv" канал - окрім Ю.Т. новин в світі не бачать. Юрій Луценко, -у нього проблеми зі здоров'ям; - хай собі тихенько сидить. Дівчинка, котра смажила яєшню на "вєчном огнє" - де вона? що з нею? - тиша. Сотні тисяч зеків по всій Україні конають-загинаються в буцегарнях. Епідемія туберкульозу в Україні! - а він йде з тюрем та колоній; - тиша. - Бо всі вони люди небагаті. І зверніть увагу - щоденно нам вкидають щось новеньке. Ні дня без Ю.Т.
Прем'єр-міністр, котра "пошушукалась" один на один з Путіним і після цього привезла нам ціну на газ в рази більшу ніж будь де в світі - висувається в лауреати Нобелівської премії МИРУ. Мати Тереза, Мартін Лютер Кінг, Мухаммед аль-Барадаї, Кофі Аннан, Ясер Арафат, Нельсон Мандела... І найбільша аферистка сучасності; жидівка, хитріша за Володимира Іллі Членіна (Зєєва Еліяновича Бланка), Лева Дави́довича Тро́цького (Бронштейна) разом узятих.
- Боже мій; - дай розуму моєму народу, бо дурний він... - Благаю тебе.
04.09.2012
Був на Сурсько-Литовському цвинтарі. Провідав могилку мами. Спека. Все літо дуже спекотне. То ж вирішив перевірити саджанець червоної калини, та якщо не загинув, то полити його добряче. Йду, несу воду у баклажках і дивлюсь: тітка, проста українська тітка, років під п'ятдесят, рачки лазить - прибирає - ухажує за могилкою. Велика така тітка - і плечі, і таз, та й цицьки розміром з відро. З семи-літрове відро кожна цицька. Вже за іншою ходкою за водою роздивився ту могилку та й прочитав таке: "Розєнблюм Р. Д. 1900 - 1982. Дорогой мамє, бабушкє от дєтєй і внуков".
Поруч ще одна могилка, зовсім поруч; - вже червоний граніт (а перший пам'ятник був з бетону) - тітка прибирає-поспішає. Змела листя направо-наліво, протерла мокрою ганчіркою пам'ятник, достала з кишені секатор, обрізала гілля дерева і побігла собі далі. Підійшов, читаю: "Хейфец Сарра Давидовна 1911 -1978. Спасібо, что ти била. Нєпостіжимо что тебя нєт. Вєчно скорбящіє дєті, внукі".
І так мені стало обідно за ту тітку, що заробляє собі на хліб, прислуговуючи жидам. Обідно за себе, за весь український народ..., - хоч плач. Українці, палестинці - всі в рабстві, всі прислуговують богообраним.
03.02.2012
Вже другу добу йде дощ. Оце лежав у напівсутінках, у ліжку, та й згадав Дмитра, сина-не сина, як він частенько було, добряче пообідавши у мене, - моє; йшов на будівництво свого дому, та й жер там один, сховавшись від мене шоколадки та газовані напої у спеку.
- Хіба ж ото вже не була зрада?
- Хіба ж ото вже не була подлість?
Хто ж ото навчив його отакому???
Я ж, коли випадково заставав його жеручого отой шоколад, або підтрунював, або "не помічав".
Це було ще до діагнозу мого, десь 2008 та 2009 роки. А можливо і раніше... Я працював на своєму домі, він будував свій дім...
Падло нице він був вже тоді. Виходить так...
Синок...
Спека. Учора було 40 градусів, сьогодні, схоже трішки менше.
Церква. Туди пішки – пр. Пушкіна - парк Глоби, бо був час –
встигав на літургію.
В церкви прохолодніше. Відчув протяг з нових вікон, - був
спітнілий (або ще ні?, не був? але ж вже розігрітий на спеці) – пересів.
Літургія. Мій улюблений святий отець.
Назад, додому – пішки повз наскрізь сов'єтський парк Лазаря
Глоби. З пам’ятником партизанському Федорову - аж подвійному Герою СССР. З
три-ліком-барельєфом на русскам театрі Горького - «Здєсь в годи гражданской
войни і строітельства соціалізма виступалі відниє дєятєлі коммуністіческой
партії советского союза:
… Орджонікідзе - 04 января 1918 года
…. І. Калінін - 31 мая 1920 і 28 февраля 1934
года
К.Є. Ворошилов – 12 декабря 1920 года»
Не козаку Лазарю Глобі, котрий розбив цей сад в степу …..
років тому, а червоному партизану, котрий і не бував у місті. І окупантам української
землі. - Це Гнітить, бо несправедливо, не по правді, по брехні.
Спека. Спітнілий. Але бодрячком… - Додому.
А вдома нові власники сусідньої квартири – о, скільки їх!? –
кагалом щось міркують про кількість цегли, мішків з цементом, шифер…
Третя година дня. Щось поганенько. Приліг. Поміряв
температуру – 37,2. Днів вже дванадцять ніяк не виберусь з цієї застуди.
Постійна слабкість. Спав би і спав…
Серед сну чую далеко десь – гремить. Гроза. І тиха радість –
дощ буде. Поллє спраглу засушену землю… Одним оком глянув в бік вікна – небо
затягнуло, потемніло… - Добре.
Сон: - На роботі. А проробив я більше ніж 20 років у «п/я» –
почавши з простого проектувальника-архітектора і до головного спеціаліста
дійшовши, і це при тому, що в партію не просився, і керівництву ніде нічого не
лизав. І от на роботі – через якусь помилку мої, а можливо і не мою; найвище
керівництво проектного інституту знімає мене з моєї посади і назначає на більш
нижчу… Хто не керував людьми, хто не знає, що таке приймати рішення, приймати
рішення постійно з ранку до ночі, часто вже і не на роботі будучі, а і вже
ввечері, вдома; жити в цій напрузі… той мене не зрозуміє. А це нелегка робота –
приймати рішення. – Не монетку кидати, а приймати відповідальні рішення.
Швидко. Дуже швидко. Ризикувати. Часто не маючи достатньо інформації… Це –
напруження.
Таких фахівців завжди поважають. – Такі ж самі фахівці і
поважають. Керівництво – не завжди, бо воно всяке буває…
Також не всі беруться приймати рішення. Можна і промовчати,
можна і послати вирішувати нагору…
То ж дуже прикро мені було. Дуже. Гірко. І йшов я по
інституту, здоровкалися зі мною багато хто, бо знали добре мене. А я був
пригнічений. – Отакий мій стан у цьому сні. - Скривджено мене. Ображено.
Несправедливо. - Це Гнітить, бо несправедливо, не по правді.
І прокинувся від сну. Бо задихаюся. Ніс, всі шланги до
легенів – забито.
Гремить. Одним оком у вікно - немає дощу. І грім – довгий
такий, від Сурско-Литовського - до ж/м Західний і назад; – до Краснопілля.
А учора, повертаючись з цвинтаря від мами, зустрів Лєну
Сухову. Колишню співробітницю. Знайшов хвилинку, знайшов і добрі слова, та не
знайшла вона… - Це Гнітить, бо не по правді. Бо це саме я маю право пройти повз
неї і не помітити склочну, скандальну пустушку підлеглу співробітницю. Базіку.
А учора нові сусіди, зі своїми планами
ремонту-реконструкцією, нагрузили і мене питаннячками… А питаннячка ці мусить
вирішувати мій син, бо це його кинуте-закинуте будівництво будинку, межує з
сусідським сараєм-гаражом. – Не я. Але юридично, - я. Це Гнітить, бо
несправедливо, бо не мій це тягар. І ще – відчування слабкості своєї на фоні
їхньої активності. Вже…
Давно примітив. Багато років вже – коли поллю я сад,
травичку, то назавтра піде дощ. Учора поїхав на цвинтар до мами полити калинку.
Маленький саджанець. Багато років саджаю калину – і мамі, і батькові біля
могилок, а вони не приймаються. Влітку гинуть. В цьому році вирішив перемогти–
їздити частіше, що б поливати врятувати. Але за два тижні без поливу – засохла
калина у мами на могилі. У батька засохла ще раніше.
Корінець, - бачу, що можливо ще живий… Але все ж - невдача.
Бо не росте саджанець. Чи оживе? Це Гнітить, бо не радісне це.
Літургія. Сьогодні - мій улюблений святий отець. Проповідь
побудована на Евангелії від Івана - Глава 6.23…27. ХЛІБ ЖИТТЯ.
«…А тим часом із Тіверіяди припливли човни інші близько до
місця того, де вони їли хліб, як Господь учинив був подяку.
Отож, як побачили люди, що Ісуса та учнів Його там нема, то в
човни посідали самі й прибули до Капернауму, і шукали Ісуса.
І, на тім боці моря знайшовши Його, сказали Йому: Коли Ти прибув
сюди, Учителю?
Відповів їм Ісус і сказав: Поправді, поправді кажу вам: Мене
не тому ви шукаєте, що бачили чуда, а що їли з хлібів і наситились.
Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що
зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський, бо відзначив Його Бог
Отець.»
Проповідь побудована на поясненні бажань людини мати «хліб»
матеріальний, а не духовний, на бажанні «ковбаси» а не любови.
І слухаючи святого отця, згадав я сина свого… Це теж Гнітить,
бо виходить, що немає у нього любови. Якщо спростити багаторічний біль мій,
багаторічні роздуми, обіди - є і було завжди у сина бажання Мати, бажання
Успадкувати від рідних, від дідів-бабів-прадідів… , на могилах чиїх він не
буває. Ніколи.
Калина засохла, Лєна Сухова, відниє дєятєлі, Федоров, сусіди
з питаннями, на роботі не цінують, сон-задишка, син-зрадник… - якась довга
ковбаса-потяг поганого, негативного, безрадісного, гнітючого…
Вирішення проблеми на роботі – потрібно було миттєво написати
заяву про переведення мене на просту посаду. Просто – інженера. Гарне
рішення!!! Бо замінити ніким. А рішення приймати потрібно постійно. Інакше все
зупиниться…
Лєна Сухова, - ну, наступного разу не зупинюсь…
Пам’ятник совєтському партизану Федорову – треба вірити, що
«ще не вмерла…». Пошана всіляким окупантам – Орджонікідзам, Калініним,
Ворошиловим, Дзержинським… – тут - або будуть вони колись демонтовані-прибрані
з очей, або ця частина України піде під Росію. Можливо і гарне рішення –
Хай їде!!! І не тягне баластом в учора - на дно…
Сусіди, з їхніми питаннями, ну – якось вирішимо…
Дощ все ж таки пішов. І полив і мамину могилку, і батькову…
Син, ну тут потрібно спростити бачення-розуміння проблєми, -
до примітивної простоти… І прийняти рішення.
Треба жити. Треба бути сильним. Треба…
Буду.
«Я до Н.М. – доповнення».
Залишилось часу 1хв 45с. Щоби закінчити попередній запис, хочеться
доповнити-сказати наступне.
а) Оце моє звернення до Н.М. – це дурня! Тому що
саме вона завжди шкодила моїм відносинам з сином (як і з її іншим сином –
Станіславом теж). Саме вона завжди видумувала усілякі перепони… Саме вона свою
ложечку дьогтю завжди і усюди вставляла. То ж звертатися до неї за допомогою,
за інформацією, за підтримкою не потрібно більше. Та і взагалі, не потрібно
було звертатися ніколи. І тим більше звертатися зараз.
Так - я звернувся. І це гарно – дипломатично, це гарно –
психологічно, це гарно – політично. Бо вона все ж таки матір. А я поважав
завжди і поважаю її материнське право. Бо справа йде про її сина. Не її
особисто, а сина її. Нашого сина.
- Я сказав їй, що мені
потрібно прийняти рішення, тому і я задаю їй питання про відношення Дм. до неї;
до її батьків – його діда з бабою. Чи пам’ятає він, чи згадує, чи провідує їх
на цвинтарі… Може його не увага, його байдужість до могил - то просто
молодість…
- Вона не знає що у мене
рак. – Брехня! Який сенс Дм. про це мовчати… - Два роки. Сказав їй, що можливо
не зможу прийняти участь у виборах до ВР. Ну не ідіотка ж вона, то ж мала зрозуміти,
що справа в спадщині… (Яке ще рішення мені може бути потрібно приймати?).
Справа йде не про те, що потребую я чогось від нього. Чи
прошу для себе. Справа йде про його майбутнє. Про спадщину. То ж мама мусила б
посприяти порозумінню сина з батьком. Хоч на дипломатичному рівні. Хоч на рівні
відвідин могилок рідних діда та баби…. Підштовхнути сина – поїдь,
демонстративно, щось колупни на могилках щось, пофарбуй. Залиш слід - був…
Але ж ні!
Результат мого звернення до неї – 100% негативний. То ж можна
уявити отой жахливий виверт, перекручення нашої телефонної розмови.
б) Чекати чогось. Допомоги. Її материнського
впливу на нього – не потрібно. Вона чужа. І вона завжди була проти моїх з сином
відносин. Дружби нашої тим більш. І в 1976 році і от зараз у 2012-му. Тридцять
шість років її дьогтю. Її зла. Це можливо якесь звіряче, на рівні інстинкту –
її НЕ бажання, що би я існував в його житті. - Відсутність батька – то є щастя
для сина?
І таки так. - Він чужий, він чужий був завжди. І це її
досягнення, це її вклад в нього. Постійно вона настроювала його проти мене, -
постійно; - з того дня як тріснуло Наше і до останнього прожитого нею дня…
Я реально, майже вживу можу уявити її зараз. Зведені до
перенісся, або задрані догори брови. Її підборіддя і губи складені
і виперлі висунуті вперед і завмерлі в паузі, щоб підкреслити її
слова. Брови і губи і щелепа...
Її голову, котру вона повертає разом з тулубом, немов би у колишньої
майстрині спорту по худ. гімнастиці заклинило хребет…
Брови і губи і шию і щелепу.
Її монументальність і пафос в обличчі, в міміці, коли вона
каже тривіальні речі, прості обиде́нні - буде́нні.
- Не каже, а стверджує, віщує.
Брови і губи і шию і пафос нелюдяний якийсь.
Її негатив постійний! Постійний!!! Методичний!!! Коли
потрібно сказати-ствердити-відмітити; - коли не потрібно. Коли є нагода; - коли
нема нагоди.
Казала завжди, каже, впевнений, і зараз, і буде казати
завжди. Це чужі відрубна людина. І вона була чужою, відрубною завжди.
Це я, дурний, з живим, м’яким, добрим, люблячим
серцем, яке боліло, коли мене відштовхували, коли бачив, чув неприємне, зле
відносно мене чи відносно батьків моїх. - Не людина вона. Робот.
Я не хотів сприймати все погане, не хотів бачити, чути,
вірити; плакало серце моє, ревіло у мене в грудях, боліло, ридало,
стогнало. Але не тільки від мене залежало щастя наше. Бо не можна було
побудувати щастя з командиром, з роботом, механізмом, машиною… З жінкою безкраю
фригідною. А по правді, мабуть, – і не жінкою зовсім, бо не стала вона жінкою.
Якби ж то…
Так. – Я не ангел, можливо я багато, чогось поганого наробив,
щось не зробив, але… Але ж...
То ж і він не був ніколи рідним моїм сином і вже не буде
ніколи. - Так як потрібно. Як у людей. І доньки його – від Ільченки - не були і
не будуть ніколи моїми онучками. Це чужі відносно мене дівчата. Все!
в) Я звернувся.
І я отримав інформацію… І «результат» її впливу на сина також
був - онучок так і не провідав могили діда і баби, могили рідних своїх.
03.02.2012
Вже другу добу йде дощ. Оце лежав у напівсутінках, у ліжку, та й згадав Дмитра, сина-не сина, як він частенько було, добряче пообідавши у мене, - моє; йшов на будівництво свого дому, та й жер там один, сховавшись від мене шоколадки та газовані напої у спеку.
- Хіба ж ото вже не була зрада?
- Хіба ж ото вже не була подлість?
Хто ж ото навчив його отакому???
Я ж, коли випадково заставав його жеручого отой шоколад, або підтрунював, або "не помічав".
Це було ще до діагнозу мого, десь 2008 та 2009 роки. А можливо і раніше... Я працював на своєму домі, він будував свій дім...
Падло нице він був вже тоді. Виходить так...
Синок...
